#громадськемісце Українських добровольців, Земляків-Героїв ЗСУ, Гетьманська, Стуса, Каденюка: у Петрівсько-Роменській громаді Миргородського району перейменували 38 вулиць #полтава #poltava

Українських добровольців, Земляків Героїв ЗСУ, Гетьманська, Стуса, Каденюка: у Петрівсько Роменській громаді Миргородського району перейменували 38 вулиць

Українських добровольців, Земляків-Героїв ЗСУ, Гетьманська, Стуса, Каденюка: у Петрівсько-Роменській громаді Миргородського району перейменували 38 вулиць

У межах виконання Закону «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» та з ініціативи Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті (УІНП) рішенням 42-ої позачергової сесії 8-го скликання Петрівсько-Роменської сільської ради Миргородського району у селах Березова Лука, Лихопілля, Мелешки, Ручки, Петрівка-Роменська, Ветхалівка, Коновалове, Середняки перейменовано 38 вулиць і провулків.

Прибрали Кутузова і відновили мікротопоніми та історичні назви

Село Петрівка-Роменська звільнили від імені російського генерал-фельдмаршала і «свєтлєйшего» князя, учасника франко-російської війни 1812 року Голєніщева-Кутузова Михайла Іларіоновича. Цей російський військовий діяч мало чим відрізняється від нинішніх шойгу-гєрасімових. За даними Центру стратегічних комунікацій при Міністерстві культури та інформаційної політики України: «під час російсько-польської війни 1792 року Кутузов активно забезпечував перемогу російської імперії. Як винагороду отримав на Поліссі маєтності, до яких належало понад 2,5 тис. кріпаків. Для зміцнення дисципліни серед підлеглих запровадив суворий поліційний нагляд за ними. Покладався на витривалість солдатів російської армії, наражаючи їх на голод і холод заради «слави російського народу».

Тож вулицю Кутузова з ініціативи ветерана АТО/ООС Володимира Шведи назвали на пошану Українських добровольців. 14 березня 2014-го на тренувальну базу в Нових Петрівцях з Майдану Незалежності вирушили 500 бійців Самооборони Майдану. Вони сформували перший добровольчий батальйон для захисту України від російської гібридної агресії на Сході. Навесні того ж року виникла низка добровольчих формувань – як поза державними структурами, так і при облдержадміністраціях, Нацгвардії, поліції.
У боях 2014–2015 років російсько-української війни брали участь майже 40 добровольчих батальйонів. Більшість із них згодом трансформувалися у військові частини силових структур. Наступний сплеск масового добровольчого руху відбувся наприкінці 2021 – на початку 2022 років. На тлі загрози повномасштабної війни в країні формувалися підрозділи територіальної оборони. А після широкомасштабного вторгнення люди просто заполонили військкомати. Зараз Сили територіальної оборони є наймолодшим родом військ в ЗСУ.

У селі Березова Лука вулиці Гагаріна (російський, радянський космонавт, член ЦК Всесоюзної Ленінської спілки молоді) відновили назву Цюмівка; вулиці Корзуна (білоруський радянський комуністичний військовий діяч, учасник військової операції більшовицької Росії з придушення басмацького руху, окупації у 1919-20 рр. держави «Бухарський емірат», яка існувала в Центральній Азії протягом 16-20 століть) – Левадна; вулиці Партизанська (звеличення червоних партизан, учасників встановлення радянської влади) – Загора. У селі Ручки вулиці Гагаріна – Хутірська. На хуторі Лихопілля вулиці Ентуазістів (пропагандистське кліше «ентузіасти соціалістичної праці» використовувалося комуністичними ідеологами) – Лихопільська.

Підтримали ініціативи Олега Пустовгара – члена топонімічної комісії Петрівсько-Роменської громади, представника УІНП в Полтавській області

У селі Петрівка-Роменська:

– вулицю Пігіди (уродженець російського міста Єйськ, старший лейтенант Червоної армії СРСР) перейменували. Тепер вона носить назву – Земляків-Героїв ЗСУ. Так пошанували полеглих учасників народної російсько-української війни за незалежність України: уродженця села Березова Лука, сержанта ЗСУ, командира відділення ЗСУ періоду АТО/ООС Олександра Пономаренка; уродженця села Петрівка-Роменська, молодшого сержанта Олександра Кишка, який поліг 18 березня 2023 року під час виконання бойового завдання між селищем Сєверне та селом Водяне на Донеччині; уродженця села Петрівка-Роменська, артилериста 27-ої реактивної артбригади імені кошового отамана Петра Калнишевського Олександра Куриленка, який поліг 25 квітня 2022 року в ході боїв за визволення від росіян Харківської області;

вулицю, у назві якої звеличувався російський комуністичний військовий злочинець Ніколай Ватутін https://tinyurl.mobi/3hXf2 перейменували на Гетьманську. Так привернуто увагу до козацьких сторінок життя села. Першими його поселенцями були козаки. Село належало до Гадяцького замку, згодом ним володіли полкові писарі Сидір Раєвський, Стефан Залесний, гетьман Іван Скоропадський. Під час подій Північної війни та воєнно-політичного виступу гетьмана Івана Мазепи проти московського царя Петра І у цій місцевості відбувались бої, про що свідчить велика кількість курганів біля Петрівки-Роменської.

– вулицю учасника встановлення радянської влади Сидора Ковпака перейменували на Леоніда Каденюка на честь першого космонавта незалежної України, який з 19 листопада по 5 грудня 1997 року здійснив політ на американському транспортному космічному кораблі «Колумбія» місії STS-87, проводив досліди із впливом невагомості на вегетацію рослин; завдяки йому в космосі вперше було розгорнуто державний прапор України і прозвучав наш Гімн. А ще узяв з собою в політ томик «Кобзаря» Тараса Шевченка.

– у селі Ветхалівка очистили топонімію від імені сталініста Максіма Горького.  У 1934–1936 роках — голова Спілки письменників СРСР. Саме Горькому належить гасло: «Если враг не сдаётся, — его уничтожают», яке широко використовували в СРСР під час політрепресій, а зараз воно на озброєнні російських окупантів. Підтримував та схвалював систему сталінських комуністичних концентраційних таборів ГУЛАГ. У 1926-1927 роках був одним зі співтворців наклепницької комуністичної кампанії, спрямованої проти видатного борця за незалежність, голови Директорії УНР Симона Петлюри. Взяв участь у процесі над убивцею Петлюри, виступив на захист більшовицького вбивці Самуїла Шварцбарда. Не визнавав української мови, називав її «нарєчієм».

Тож цю вулицю перейменували на честь поета рідкісного таланту, який обрав долю борця Василя Стуса. Із 47-ми років життя 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті. Його позбавляли побачень з рідними, вилучали вірші, листи й рукописи, знущалися фізично й намагалися знищити морально. Часто потрапляв до карцеру. Оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з ув’язненими. Після другого арешту адвокатом Василя Стуса було призначено Віктора Медведчука, який без згоди на те обвинуваченого на судовому засіданні визнав його «провину». Тоді Стуса засудили до 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

У селі Ручки:

– у назві вулиці було уточнено ім’я уродженця Ручок, видатного українського мовознавця Михайла Жовтобрюха. Доктор філологічних наук, професор, визначна постать в історії української філологічної науки, автор монографій «Мова української преси», «Мова української періодичної преси», «Українська граматика» тощо. Його ім’я носить бібліотека Полтавського педуніверситету. Очолював відділ теорії української літературної мови Інституту мовознавства. Наукові дослідження присвятив проблемам сучасної української літературної мови, історії української мови, історії українського мовознавства, культури усної і писемної мови, соціолінгвістики, порівняльної граматики слов’янських мов. Опублікував наукові праці «Нарис історії українського мовознавства», «Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика», «Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія». Працював над створенням праці «Історія української мови. Фонетика», яка відзначена премією ім. І. Франка. Брав активну участь у написанні підручників і навчальних посібників для студентів університетів і педагогічних інститутів: «Історична граматика української мови», «Курс сучасної української літературної мови», «Історична граматика української мови»;

– уточнено ім’я уродженця Ручок, парамедика, засновника вітчизняної урології Андроника Чайки. Учасник 1-ої світової війни, у період УНР обіймав посаду завідувача урологічним відділом клінічного військового шпиталю. Під час Другої світової війни – головний хірург 3-го Українського фронту, полковник медичної служби;

– уточнено ім’я уродженця села Середняки, громадського діяча, журналіста, історика, етнографа Миколи Савича. У середині 1840-х років познайомився з Тарасом Шевченком. У 1846 року долучився до Кирило-Мефодіївського товариства. Належав до його радикального крила, обстоюючи скасування кріпацтва і повалення монархії. За участь у ньому і за опозиційні до російського самодержавства погляди 1847 року відкликаний з-за кордону, заарештований і відданий під нагляд поліції. Скориставшись своїм знайомством з Адамом Міцкевичем, на початку січня 1847 року  передав тому рукописну копію поеми Тараса Шевченка “Кавказ”. Після викриття товариства був відкликаний з-за кордону в Росію і заарештований. Після звільнення з-під арешту висланий на батьківщину під нагляд поліції. Був похований на першому християнському цвинтарі Одеси. Комуністичною владою цвинтар було зруйновано. На його місці був відкритий «Парк Ілліча» з розважальними атракціонами.

– у селі Мелешки у назві вулиці було уточнено ім’я Прокопа Заморія. Уродженець села Мелешки. Українець, брав участь у опорі і вигнанні нацистів з території України. Учасник партизанського загону, яким було розбито дві автомашини гітлерівців. Перший бій відбувся 4 листопада 1941 року в с. Мелешки, страчений нацистами в 1942 році на власному подвір’ї.

Не доросли… Відмовились від вшанування пам’яті земляків-борців за незалежність та діячів культури

«Громадські обговорення нових назв засвідчили відсутність у громаді системної просвітницько-популяризаційної роботи задля донесення правди про видатних земляків, які виборювали незалежність у лавах Армії УНР та УПА. І це попри чіткі законодавчі норми Закону «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті». На цих славетних традиціях боротьби за незалежність стоять сучасні ЗСУ, вони продовжують справу своїх попередників. Втім, усвідомлення цих елементарних істин, ймовірно, забракло як голові громади Валентині Бугайовій, так і депутатському корпусу сільради», – висловив думку Пустовгар.

Він розповів, що було відкинуто пропозицію назви «Вулиця Чорних Запорожців» («Чорні запорожці», або «чорношличники»; повна назва: кінний дивізіон 2-го Запорізького полку (згодом 1-й полк Чорних запорожців) – військове формування кавалерії Армії Української Народної Республіки, що існувало в 1918–1920 роках. Очолював полк  уродженець села Березова Лука (нині Петрівсько-Роменська громада), генерал-хорунжий Петро Дяченко. Військове формування механізованих військ Збройних сил України – 72-га окрема механізована бригада носить почесне ім’я Чорних Запорожців; відстоює суверенітет і територіальну цілісність України у війні проти російських загарбників (з 2014 року). А ще відкинуто назву «Вулиця Березоволуцької козацької сотні» (у часи Гетьманщини вводиться новий адміністративно-територіальний поділ на полки і сотні, Березоволуцька сотня  протягом 1648 – 1782 рр. входила до складу Миргородського полку).

Також у громаді вирішили НЕ вшанувати у назвах вулиць:

– уродженця села Березова Лука, майора Української повстанської армії Миколу Савченка (1921-1979). Проживав неподалік цієї вулиці. В УПА воювали десятки полтавців, але цей наш земляк (із позивним «Байда») був єдиним відомим, хто мав військове звання майора – командира сотні «Східняки» (пізніше – хорунжого) і командував куренем (батальйоном), що влітку 1947 р. здійснив героїчний рейд із Західної України до Баварії в Німеччині, щоб нагадати світові, що Україна бореться за свою свободу. В еміграції – засновник «Літопису УПА» в США й Канаді;

– уродженця села Березова Лука Петра Дяченка — українського військового діяча, командира полку 1-ої Запорізької дивізії Армії УНР «Чорні Запорожці». Військові звання — полковник Армії УНР, генерал-хорунжий;

– уродженця села Петрівка Гадяцького повіту Полтавської губернії (нині село Петрівка-Роменська), старшину Армії УНР, українського живописця і графіка, майстра ілюстрації, карикатури; письменника-мемуариста, автора епіґрам Миколу Бутовича. У 1906–1913 роках навчався у Полтавському кадетському корпусі. Студіював малярство у Празі, Берліні й Лейпциґу. Здобув художню освіту у Вищій художньо-промисловій школі у Празі. Закінчивши Лейпцизьку Академію графічних мистецтв, поселився та працював у Львові та інших містах Західної України. Учасник визвольних змагань, ад’ютант штабу 1-ї козацької дивізії Армії УНР. Після окупації УНР ленінською росією опинився у Польщі, згодом у Чехії (Прага). Був інтернований у табір для військовополонених на території Польщі, де видавав рукописний гумористичний часопис «Дуля долі», в назві якого поєднувався гротеск та реальність життя самого Бутовича. У 1924 році випустив альбом дереворитів, у якому зобразив персонажі української демонології. У міжвоєнний період оформлював книжкові видання, присвячені насамперед фольклорно-демонологічним сюжетам. Витоки його мистецького стилю пов’язані з творчістю Івана Котляревського та Миколи Гоголя. Влаштовував мистецькі виставки своїх праць: тематика картин переважно зображує гумористичні сцени з козацького життя та українського побуту, з української демонології та міфології. Його досі не видані ілюстрації до «Енеїди» Івана Котляревського зберігаються в архівах УВАН в Нью-Йорку. Автор лібрето до балету «Лада» та віршованої казки для дітей. З 1943 року викладав у Львівській художньо-промисловій школі. Після Другої світової війни опинився у Західній Німеччині, звідкіля в 1948 переїхав до Америки (м. Риджфілд-Парк поблизу Нью-Йорка). Належав до Об’єднання Мистців Українців в Америці, брав участь у художніх виставках. Підтримував стосунки з багатьма діячами української культури і літератури. Опублікував «Автобіографію» (Нью-Йорк, 1956), спогади «Кадетський корпус» («Вісник», 1959), «Повстання проти гетьмана (Сіра дивізія)» («Вісник», 1959) та ін. Починаючи з 1930-х років і до смерті писав епіграми. Опублікувати їх окремим виданням вдалося лише 1995 року в Києві під назвою «Епіграми Бутумбаса». В них створив образи багатьох українських письменників, акторів, скульпторів, видавців (Василя Барки, Оксани Лятуринської, Олександра Олеся, Євгена Маланюка, Олени Теліги, Олега Ольжича та ін.). Автор спогадів «Формування Сірої Дивізії у Володимирі-Волинському». Помер 21 грудня 1961 року у США. Похований на українському православному цвинтарі в Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі;

– уродженця села Петрівка-Роменська Олександра Коваля, отамана антибільшовицького загону, жертви сталінських репресій. Під командою Коваля у веприцьких лісах у різний час перебувало від 130 до 300 повстанців, з якими проводилася регулярна військова підготовка.

У 1926 році напередодні нового «комуністичного штурму» каральні органи СРСР розпочали чергову широкомасштабну «зачистку» країни від «контрреволюційних елементів». Під цей укіс потрапив і отаман Коваль. Як колишнього повстанського отамана, разом із дружиною та двома дітьми червоні російські окупанти вислали на три роки до села Грушкове Грушківського району Центрально-Чорноземної області росії. У 1929 році після закінчення терміну заслання, повернувся додому, але одразу був заарештований Роменським окружним ДПУ. А коли звільнився, почав шукати роботу в Києві, Харкові…У розпал Голодомору 1932-1933 рр. чекісти розпочали нову хвилю репресій проти тепер уже колишніх учасників проти більшовицького Руху опору, які в часи масового людиновбивства могли очолити спротив комуністичному режимові. Тож Коваля енкаведисти заарештували 2 лютого 1933 року разом із дружиною і двома дітьми. Мешкав за попереднім місцем висилки в селі Коров’яково. Згідно з постановою Особливої «трійки» при колегії ДПУ СРСР від 10 червня 1933 р. був засуджений до 10-ти років комуністичних таборів. Покарання відбував у Північно-Східному управлінні концтаборів сумнозвісного ГУЛАГу, а коли звільнився, до 1946 року працював там же, але за вільним наймом. Дозволу на повернення в Україну йому не давали. У повоєнний час учителював у Курській області. В 1951 року після чергового арешту НКВС постановою Особливої наради (ОСО) при Міністерстві державної безпеки СРСР від 9 лютого 1952 р. вислали на вічне поселення до села Новосели Красноярського краю.

Степана Трощинського. Село Ручки виникли в XVII столітті. На початку XVIII століття за дорученням гетьмана Івана Мазепи селом опікувався полковий обозний Степан Трощинський- український військовий та державний діяч в добу Гетьманщини, господар Гадяцького замку, гадяцький полковий обозний і полковник Гадяцького полку

Петра Бойка – земляка, уродженця села Середняки, діяча «Просвіти», краєзнавця, поета, вчителя української мови, композитора, фундатора «Середняківських пролісків» — літературно-творчого гуртка (згодом — клубу книголюбів) Середняківської школи.

Полтавський офіс УІНП

 

 

 

 


 

ДЖЕРЕЛО