#громадськемісце Ніна Коваль: «Ми і є вишиванка»! #полтава #poltava

Ніна Коваль: «Ми і є вишиванка»!

День вишиванки — це ще одне неофіційне, проте улюблене свято для Решетилівського художнього професійного ліцею.

Коли люди, далекі від вишивки, уперше бачать решетилівські вишиванки, виконані у техніці білим по білому, реагують майже однаково. Після захоплених вигуків звучить питання: «Це зроблено гачком»? Бо роботи решетилівських майстринь справді нагадують невагоме мереживо. І важко повірити, що всю цю красу, ці дивотвори, схожі на легкі морозяні візерунки, створили голкою.

Ну а навчають майбутніх майстринь, які несуть у світ красу, зберігають традиції і осучаснюють їх, у справді унікальному закладі, що працює в нашій громаді — Решетилівському художньому професійному ліцеї. Цього року якраз напередодні Дня вишиванки його майстри та учні взяли участь у конкурсі «Прорив легкої промисловості 2024». На суд глядачів представили самобутню колекцію у добре впізнаваному решетилівському стилі «Нитками білими прошита блакить». Про колекцію та більше про те, чи важко освоїти всі оті техніки вишивки із поетичними назвами, ми говорили із Ніною Коваль, котра є співавтором колекції і яка, власне, й навчає майбутніх вишивальниць.

 — Колекція, представлена на конкурс, — це творча колаборація і спільна робота двох груп — «Вишивальник» та «Вишивальник. Кравець», — зауважує пані Ніна. — Ми обрали собі номінацію в ручній вишивці, то майстрів було двоє — я і Антоніна Петрівна Стороженко. Звичайно, нам допомагали наші учні: вишивальники вишивали, кравці зшивали, брали участь у процесі, вивчали, як від появи ідеї до кінцевого результату створюється виріб.

— Назва справді поетична у колекції. Ну і як можна було білими нитками вишити синю блакить?

Н. К. Ми взяли більш традиційні для нашого регіону відтінки — а це був синій колір і білі нитки — і вирішили все це цікаво поєднати. Ну й різні техніки — вирізування, курячий брід, лиштву, зерновий вивід, мережки. Вони теж притаманні нашому краю.

— Вам допомагали учениці випускного курсу?

Н. К. Як випускного, так і першого. Для прикладу, у колекції був представлений притаманний нашій області гаман, то при його виготовленні першокурсники якраз пробували свої сили. Були задіяні дві групи. Старші робили важчі роботи, першокурсниці — легші. Все залежало від набутих умінь та навиків.

— Ніно, а чи важко навчити вишивальницю? Скільки потрібно часу?

Н. К. Останнім часом мені здається, що все залежить від бажання. Як кажуть, якщо кінь не захоче йти, він не піде. Тут якось так само. Має бути хоч маленьке бажання створювати щось своїми руками. Бо вишивка — це така клопітка робота. Не скажу, що для цього потрібно мати мегаусидчивість. Якщо не можеш висидіти дві години за роботою, годинку собі вишиваєш, півгодинки ходиш відпочиваєш — ми нормально до цього ставимося, бо різні ж є темпераменти. Та головне — саме бажання. За що не візьмися — потрібно, аби був хоч маленький відсоток бажання навчитися робити. Чи важко? Мені здаєт нескладно. Хтось швидше опановує, інший трішки повільніше, але в результаті вишивають всі. Мені задається, що в нас усіх це закладено з дитинства, генетично, усотуємо з маминим молочком.

— Запитую, бо при першому погляді на решетилівські вишиванки робота видається складною, як і техніки, якими вишивають майстрині.

Н. К. До речі, багато про що говорить виворотня сторона. Ми навчаємо не лише усім цим складним технікам, ми ще й навчаємо робити ювелірну зворотню сторону. Бо виворіт багато про що говорить — про майстерність вишивальниці. Я наголошую, що виворіт — це як обличчя вишивальниці, її знак якості.

— Скільки навчається вишивальниця професії у художньому ліцеї?

Н. К. Ми навчаємо цьому фаху на базі 11 класів півтора року.

— Окрім вишивки, які ще предмети вивчають майбутні майстрині?

Н. К. Навчання вже йде виключно по професії, тому вивчають спецтехнологію, композицію, тобто вчяться створювати власні малюнки. Ну а на виробничому навчанні ми все це практично закріплюємо.

— Скільки учнів у групі?

Н. К. У нас групи маленькі, 10-15 чоловік. Це така собі сімейно-творча атмосфера. Це дає можливість знайти до кожного індивідуальний підхід, майстер має час, аби підійти й пояснити, більше попрацювати персонально з кожним учнем. Ми навчаємо всім технікам. Приходять першокурсники, я надаю все: на початку навчання — тканину, нитки, голку, ножиці. Потім рекомендую такі головні інструменти вишивальниці як п’яльця, ножиці чи голку придбати власні. Бо я знаю, що до своїх ножиць чи голки так звикаєш, що коли та ж голка зламається, перетреться чи просто десь дінеться, то це справді міністрес. Тому що звикаєш. Є знаряддя різних фірм і їх потрібно підібрати під себе. Ножнички я спочатку даю простенькі, а потім раджу придбати більш якісні, гостріші, бо ножиці — це дуже важливий інструмент для підрізання ниток. Поступово починаємо з простих швів, простих мережок, вивчаємо всі техніки. Але коли виготовляємо вже великі роботи, то створюємо більш притаманні нашому регіону — це білим по білому з відтінками синього, сірого, зеленого.

— Звертали увагу, які техніки даються найважче? Над якими доводиться довше посидіти, більше ниток випороти?

Н. К. Я помітила, що це зерновий вивід — він не простий, не відразу дається, як скажімо, мережка. Саме чомусь на зерновому виводі спотикаються. Бо він складається із двох етапів: спочатку ти одну сторону шиєш, потім іншу, і він такий сходинками йде. На початку також з мережками бувають труднощі. Ну і звичайно, в кожного буває, що на початкових етапах ниточку не правильно підріжеш.

— Але всі огріхи можна виправити?

Н. К. Всі! З власного досвіду можу сказати, що все можна виправити. Принаймні ті факапи, що зі мною траплялися — вони всі поправимі. Ну або викроїти новий рукав (сміється), а той залишити на згадку, як приклад того, щоб такого більше не робити. У мене, до речі, теж така мережечка лежить. Тепер до мене як учні приходять, дістаю й показую — отак ми не робимо. Ми не підшиваємо мережку під самий край зап’ялених п’ялець. Це нормально — всі ми люди, і у всіх трапляються помилки: десь щось неправильно вирізав, не так підрізав.

— Вишивки навчаються дівчата чи й хлопці є?

Н. К. За мою практику (викладає із 2019 року. — Авт.) хлопців не було. Але ми приходили на майстерклас у наш опорний ліцей — виготовляли ялинкову прикрасу. Помітила, що хлопці акуратніші. Знаю, що наш ліцей закінчували хлопці-вишивальники і кравці. Є ті, хто цікавиться вишивкою і вишиває.

—  У новому навчальному році ви набиратимете нову групу. Кого шукаєте?

Н. К. Сказати, що шукаю і чекаю всіх бажаючих не можу, адже є вікові обмеження, на жаль, — на навчання беремо молодь до 25 років. А так, дійсно чекаю, усіх, хто мріє навчитися вишивати, дізнатися більше про українську вишивку, продовжувати нашу традицію й культуру. З іншого боку ліцей — це перша сходинка в на сьогодні затребуваній професії, аби отримати вищу освіту. Після нашого ліцею складаючи ЗНО і вступні іспити можна відразу потрапити на другий курс університету. Опанувавши таке ремесло, навіть маючи потім іншу професію, можна при бажанні повернутися до цього фаху і вишивку перетворити на власну справу. Зараз для цього багато можливостей. Але, знову ж таки, потрібно мати бажання.

— Мені в цьому плані подобається мотивуюча фраза директора ліцею Наталі Бігун про те, що ваш заклад навчає професій, які завжди дадуть власниці «шматок хліба», дозволять заробити.

Н. К. І це абсолютна правда. Бо ким би ти не був, чим би не займався, при потребі чи в скрутні часи завжди зможеш комусь щось пошити, перешити чи підшити на замовлення, вишити за своїм дизайном вишиванку. Ліцей — це хороший стартап, або ж початок для своїх ідей. Ми навіть цим конкурсом, моделями показуємо, як від ідеї народжується чудовий результат. Це — можливість бути унікальною, викликати захоплення і запитання: «Де придбала таку красу».

— До речі, як часто самі вдягаєте вишиванку?

Н. К. Ой, на свята. Але хочу змінити цю практику — ось трішки потепліє й робитиму це частіше. Хочу вишити собі більш сучасну сорочку, стилізовану. Але, як це часто буває, до себе руки не доходять (усміхається).

— Пані Ніно, що для вас вишиванка?

Н. К. Час, у який живемо, показав, що традиції дуже важливі. Без українських традицій немає українців. Ми мусимо їх зберегти й передати новим поколінням. Це просто життєво необхідно, як дихати, як любити. Ми і є вишиванка!

ДЖЕРЕЛО